Соціофобія — хвороба втрачених можливостей
Соціальна фобія давно входить у коло моїх професійних інтересів. Не лише тому, що вона посідає друге місце в переліку тривожних розладів за поширеністю після страху відкритих просторів, а й тому, що з різними її проявами стикаєшся практично щодня. У цій статті я розповім про соціофобію і про те, як допомогти людині, яка на неї страждає.
В основі соціальної фобії лежить страх бути відкинутим. Він закладений у нас еволюцією, адже виключення з групи означало вірну смерть. Буквально кожен із нас переживав (переживає) неприємні моменти тривоги перед/під час/після взаємодії з людьми. Звісно, важливо розрізняти просту тривогу і тривожний розлад. У тих, хто страждає на останній, страх бере гору над усіма іншими емоціями. Коли тривожність завдає реальних труднощів, а не просто миттєвого дискомфорту, — потрібно вживати заходів. Розберімося з цим явищем детальніше.
Що таке соціофобія?
Соціофобія, соціальна фобія, соціальний тривожний розлад — стійкий ірраціональний страх перед виконанням будь-яких суспільних дій (наприклад, публічних виступів) або дій, що супроводжуються увагою з боку сторонніх осіб: страх поглядів перехожих на вулиці, страх перебування в товаристві, неможливість займатися чим-небудь під чиїмось наглядом тощо.
Соціальна фобія — це сильний і постійний страх перед однією або кількома соціальними ситуаціями. Цей страх зосереджений на негативних наслідках взаємодії: критиці, негативній оцінці, насмішках, відкиданні з боку інших. Найпоширеніші симптоми соціальної фобії: страх, що інші дивляться на людину; страх осоромитися, опинитися в центрі уваги, поводитися дивно або неприродно; острах вечірок, зустрічей, публічних виступів, заповнення документів у присутності інших людей, прийому їжі, ведення розмов, прохань і відмов.
Люди, що страждають на соціальну фобію, як правило, розуміють, що їхній страх є надмірним і необґрунтованим, але це розуміння їм не допомагає. З’являється страх страху — коли людина боїться, що почне відчувати тривогу, з’являться зовнішні прояви (затрясуться руки, почервоніє, спітніє, почне заїкатися, забуде слова) — і інші це помітять. Такий вторинний страх підштовхує до уникнення тривожних ситуацій. Але чим більше уникнення — тим інтенсивніший страх. А обмеженість соціальних взаємодій суттєво знижує якість життя.
Є два головні підвиди соціальної фобії: специфічна (стосується лише специфічних ситуацій, як-от прийом їжі, публічні виступи або можливість щось запитати в інших людей) і генералізована (стосується широкого спектру соціальних ситуацій: спілкування з незнайомцями, в групі людей, страх вести розмову, відмовляти тощо).
Статистика:
- Соціальна фобія посідає друге місце в переліку тривожних розладів за поширеністю після агорафобії (страху відкритих просторів).
- 80–90% людей зазначають, що мали в житті період, коли були надмірно сором’язливими.
- Середній вік прояву соціальної фобії — 15 років.
- Середній вік тих, хто звертається за допомогою — 30 років.
- У клінічній практиці на частку соціальної фобії припадає 30% від усіх фобій.
- У 66–88% випадків людина, яка страждає на соціальну фобію, має супутні труднощі (депресія, нав’язливі стани, тривога за все, паніковий розлад, агорафобія тощо).
- 40% людей із соціальною фобією зловживають алкоголем.
Попри те, що соціальна фобія дуже поширена, за допомогою люди звертаються вкрай рідко. Їм соромно йти до фахівця, вони вважають, що це незмінна риса характеру, або є велика вірогідність отримати «тавро» психічно хворої людини. Саме тому більшість живе зі страхом спілкування і терпить усі позбавлення, пов’язані з ним.
Соціофобію називають «хворобою втрачених можливостей». Вона має хронічний характер і позбавляє багатьох радощів життя: створити сім’ю, побудувати кар’єру, мати друзів, впевнено спілкуватися в різних ситуаціях, відстоювати себе, реалізовувати свої плани.
Як допомогти тому, хто боїться спілкування?
Найефективнішим способом допомоги визнана когнітивно-поведінкова терапія із застосуванням експозиції. У процесі людина переглядає свої переконання, нормалізує самооцінку, планує свою активність так, щоб поступово звикати до соціальних ситуацій, які викликають тривогу, яких вона уникає і в яких їй доводиться вдаватися до тих чи інших захисних дій (ховати очі, руки, мовчати або навпаки говорити швидко), якщо уникнути неможливо.
Саме у зв’язку з тим, що в основі соціофобії лежить страх бути відкинутим іншими, людині важко ділитися своїми переживаннями, поглядами і почуттями. Найкраще, якщо поруч буде хтось, хто підтримає у складний момент самоаналізу й саморозкриття та допоможе набратися сміливості на етапі змін. Це може бути чуйний партнер, друг. Бажано, щоб на цьому шляху був ще один помічник — психотерапевт, який допоможе розібратися з ситуацією, пояснить механізми психіки, зможе грамотно спланувати етапи допомоги і сприятиме усуненню внутрішніх бар’єрів. Добре розроблена стратегія — половина справи. До речі, ось кілька книг із самодопомоги:
- Д. Грінбергер, К. Падескі — «Управління настроєм»
- Дж. Батлер — «Подолати соціальну тривогу»
- Дж. У. Бік — «Тренінг подолання соціофобії»
- Кай Борн — «Вирішення проблеми самооцінки або «комплексу (не)повноцінності»»
Чи такий страшний чорт?
Люди із соціальною фобією жахливо бояться того, що їх висміють, принизять, стануть думати про них погано, втратять до них повагу. Але, як показує практика, здебільшого це міф, що міцно стоїть на негативному досвіді спілкування раніше (в дитинстві або юності). Ось що розповідають люди:
«Наді мною в п’ятому класі пожартував однокласник — він намалював мені на спині крейдою. Тоді всі сміялися, і мені стало дуже ніяково. Після цього я намагався триматися осторонь, мені здавалося, що всі пам’ятають той випадок і знову будуть не проти посміятися з мене.»
«У дитинстві я не встиг добігти до туалету і намочив штани. Це бачили інші діти і стали сміятися з мене. Я досі червонію, коли згадую це…»
«Я не пам’ятаю, скільки мені було років. Мене попросили розказати вірш на якомусь святі, мама поставила мене на стілець, всі дивилися на мене, а я не змогла згадати слів. Мені здалося, що всі дуже розчарувалися в мені.»
«Ніколи не забуду, як стояв біля дошки і не міг згадати, як написати по-англійськи слово «учитель». Я тоді щойно перевівся в нову школу, і в моєму класі всі знали англійську досить добре — вони вчили її з першого класу, а я тільки починав, до цього вчив французьку. І тоді вчителька сказала: «Як у 8 класі можна не знати, як написати слово «учитель»?!» Мені хотілося провалитися крізь землю.»
Будучи чутливими особистостями, всі ці люди дуже гостро сприйняли те, що сталося, і потрапили в хибне коло розвитку соціальної тривожності, описане на початку статті. По суті, негативний минулий досвід поширив своє щупальце на весь можливий подальший. І ця негативна установка — «люди злі, вони насміхаються» або «я невдаха, дурний і некрасивий» — або якась інша стала своєрідним прапором, під яким проходить життя людини із соціальною фобією. Їй здається, що набагато безпечніше обмежити спілкування з людьми, не давати їм приводу себе принизити, ніж зустрітися лицем до лиця зі своїми побоюваннями і рухатися далі. Тільки ось загвоздка в тому, що вона більше не дитина, і люди поряд з нею — не її сміхливі однокласники.
Додаткова складність — страх, що інші негативно ставляться до проявів соціальної тривоги. Це змушує додатково переживати, ховатися. Саме для того, щоб з’ясувати, чи справді люди настільки негативно ставляться до прояву тривоги, важливо перевіряти переконання на практиці. У рамках психотерапевтичної роботи з одним зі своїх клієнтів ми вирішили провести соціальне опитування, щоб дізнатися, як насправді люди ставляться до того, що хтось нервує на людях, забуває слова, спотикається, червоніє.
Опитування і його результати:
«Як би ви відреагували, якби помітили, що людина, з якою ви спілкуєтеся або яка перебуває в соціальній ситуації (говорить тост, виступає з промовою, консультується тощо), виявляла б симптоми тривоги (почервоніла, сказала щось не те, спіткнулася, у неї затряслися руки тощо)?»
- я б подумав, що ця людина виглядає неадекватно і смішно
- я б став засуджувати цю людину за таку поведінку, у мене б пропала до неї повага
- я б виявив співчуття і спробував би її якось підтримати
- я б подумав, що ця людина поводиться дурно (є дурною), і сказав би їй про це
- я б не надавав цьому особливого значення, адже тривожитися — це нормально
- інше.
Було зібрано 165 думок.
Для 83 осіб із 165 тривога не є чимось ганебним — сприймається як нормальний прояв. 73 особи з 165 виявили б співчуття і постаралися б якось підтримати того, хто тривожиться. Варіант «Інше» обирали ті, хто вагався між варіантом «Я б виявив співчуття» і «Я б не надавав цьому значення» і хотіли поділитися тим, як вони поєднують ці реакції. Решта варіантів відповідей набрали сумарно 2,4% (2, 1 і 1 особа відповідно).
Наше дослідження показало, що чорт не такий страшний, як його малює наша свідомість. Цікаво те, що на простому виборі варіанта справа не завершилася. Багато людей писали мені про власний досвід тривоги: як ставилися раніше, як ставляться зараз, як реагують у різних ситуаціях, як справляються зі своєю тривогою. Інші хотіли знати, як правильно підтримати того, хто тривожиться (під час співбесіди, виступу, виголошення тосту).
Соціальна тривога розгортається в усій своїй гамі — від збентеження до фобії — практично щодня у нас на очах. Ось про що варто пам’ятати і як можна підтримати того, хто тривожиться:
📌 Соціальна тривожність закладена в нас еволюцією. Ми — соціальні тварини, нам необхідно бути частиною групи. Ми боїмося бути відкинутими. Саме тому тривога — це нормально (хоча й неприємно в тому разі, коли її надто багато або вона не вчасно).
📌 Пам’ятайте про те, що соціальна тривога не завжди є наслідком браку досвіду. Навіть маючи за плечима велику кількість публічних заходів, людина може продовжувати переживати. В основі цього може бути кілька причин, у тому числі темперамент, але утримує соціальну фобію — спосіб мислення (переживань) і захисна поведінка, що заважає людині зустрітися лицем до лиця зі своїм страхом. Тому не дивно, що так багато інформації про знаменитостей, які страждають на соціальну тривогу. Згадують Барбру Стрейзанд, Брюса Вілліса, Леонардо Ді Капріо, Катрін Денев, Х’ю Гранта.
📌 Будьте тим, з ким приємно і добре. Дайте людині відчути себе комфортно і розслаблено у вашому товаристві. Намагайтеся уникати підколок, жартів «на межі». Не тисніть.
📌 Один із механізмів соціальної тривоги — це зосередженість на власних відчуттях і переживаннях. Тому найкращий спосіб допомогти людині — посприяти тому, щоб її захопив процес, предмет розмови. Тоді вона переключиться і, можливо, перестане себе накручувати.
📌 Підтримайте, але не перегинайте. Надто виражена і нав’язлива підтримка може бути сприйнята як послання «Ти не справляєшся, я це бачу, і мені це важко витримати», що змусить переживати ще більше. Схвально кивніть, покажіть, що вірите в людину, підкажіть їй слово, якщо забула, дозвольте витримати паузу, не поспішайте.
📌 Пам’ятайте, що найкращий спосіб допомогти людині із соціальною фобією — не виключити дискомфорт і негативні переживання, а показати, що це можна пережити.
