Ідеальна пастка
Ідеал — у простоті. А ще — у незмінності. Все, що змінюється, не може бути ідеальним, адже його неможливо виміряти. Коли ви були більш взірцевими? Сьогодні чи п’ять років тому? Наскільки правдиве переконання, що завтра ми кращі, ніж учора? Чого нас позбавляє прагнення до ідеалу — і що ми знаходимо натомість?
Ідеально — значить зрозуміло і добре. Ми виробляємо собі взірець чогось для того, щоб спростити життя і відчути себе комфортно: є чітке уявлення, як має бути, воно незмінне, складається з цілком відчутних речей. Створюється ілюзія досяжності — ніби ідеал вже на відстані витягнутої руки, і ми ось-ось доторкнемося до нього.
Кожен крок робить нас ближчими. Ось ми вже відмовилися від звички класти ноги на стіл — майже стали взірцевою леді. Ось стаття, що чекає свого виходу в світ уже три тижні, — досконалості нема меж. І проєкт, який ніколи не буде запущений, — підучитися ніколи не завадить, ніхто не має права займатися чимось без достатніх підстав.
Ідеал настільки цінний, що в якийсь момент перетворюється на величезний злиток, що зручно влаштувався на душі. Красивий і внушливий, своєю вагою він говорить: підкорися мені, завмри, слухай мене, будь мною. І душа коряться.
Насправді ж, очнувшись в «ідеальній пастці», ми знаходимо себе приголомшеними дивною ідеєю про те, що життя легко піддається формалізації, що все на світі можна пояснити, однозначно оцінити як хороше або погане. Що той, хто поруч із нами, чомусь зобов’язаний відповідати точному шаблону, створеному ще на вході у стосунки. Що самі по собі стосунки — це абсолютно зрозуміле статичне явище, позбавлене руху й витонченості.
Наші вузькі шаблончики чітко і блискавично обрізають усе, що в них не вписується, і всіх, хто в них не вписується. І часом найцікавіше, живе і дике залишається поза.
Відкриваємо очі й розуміємо: ми в витонченій глушині, де підсумок бездоганний — просто тут ніколи нічого не трапиться.
Автор: Юлія Гридасова, психолог, психотерапевт
