Як внутрішній критик рятує нас від життя
У нашій культурі «підганяти себе» означає «жити повноцінним життям». Ми часто незадоволені собою, применшуємо власні достоїнства. З одного боку, переконані, що так ми не даємо собі зазнатися і зупинитися на шляху до досконалості, з іншого — сподіваємося, що одного разу нас знайдуть, помітять і вже тоді оцінять чесно і без прикрас.
Поки нас шукають, ми часу даром не гаємо:
«Я знову поправилася, тепер на мені не сходяться улюблені джинси!»
«Мої однокласники вже давно купили собі по машині, а я досі їжджу тролейбусом і п’ю поганеньку каву. Це не дає мені спокою.»
«Щодня одне й те саме: робота — дім — робота — дім… Безглуздо проживаю життя!»
Міф про чарівний ефект самопідганяння
Переконаність людей у тому, що «стусани» врешті-решт приведуть до неймовірного ефекту, м’яко кажучи, перебільшена. Як часто ми чуємо подібні скарги від себе і своїх близьких, і здається, що життя ось-ось зміниться неймовірним чином? І що з цього втілилося в реальність?
Низька самооцінка заважає ставити цілі, вірити в їхнє досягнення, робити конкретні кроки, виходити з безпечного місця, навіть просто мріяти. Саме тому люди з такою особливістю залишаються на колишньому місці — коло замикається, щоразу посилюючи себе. І якраз постійне усвідомлення недосконалості стимулює шукати нові шляхи реалізації — ставати кращим, успішнішим, сильнішим. Але чи приносить результат задоволення?
Що заважає нам жити?
Робота «внутрішнього критика» сама по собі дуже трудомістка. У якийсь момент ми просто перестаємо розрізняти, де справжні дії, спрямовані на результат, а де невгамовна самокритика. Роздуми на тему «як могло бути краще, як погано зараз» стають самостійною діяльністю — псевдодіяльністю, якщо бути чесними. Таким чином ми отримуємо людину, переконану в тому, що вона кидає всі сили на покращення життя, хоча не отримує рівним рахунком нічого.
Ця «непильна робота», що потребує небагато часу, підміняє справжню діяльність і справжнє життя. Чим би ми займалися, якби не постійним самокопанням? Нам довелося б зустрітися віч-на-віч із плануванням і спонтанністю, завданнями і рішеннями, швидкістю і зволіканням. Ми б діяли і ми б помилялися — що неминуче. Ми б жили.
Але, поки ми в обіймах турботливого внутрішнього критика, нам жити ніколи.
Як упоратися?
Щоразу, коли він нападає на вас із усією своєю любов’ю — а це любов, повірте! — подумки подякуйте йому, адже це свого роду турбота про вас. Уявіть його як окрему сутність або навіть людину — чиїми словами він говорить, як діє? Від чого він вас захищає?
Відокремте його від себе. Він — лише частина вас. Є й інші. Є частина, що його боїться, частина, що його дражнить, а є частина, що будує плани й аналізує ситуацію. Зверніться до неї і складіть «протиотруту» кожній колкій фразі:
«Ти ніколи нічого не можеш зробити нормально» → «Це неправда, бо я досить досяг(-ла) у своїй професії, попри те що зараз зіткнувся(-лася) з труднощами. Все мине.»
«Ти завжди будеш дурненькою маленькою дівчинкою, яка не наважується зробити перший крок» → «Це неправда, бо мені вже 27, а не 7, і я досягла (тут перелічити всі здобутки). Цей крок мені зробити непросто, але я його зроблю.»
Усе, що відбувається, — реальність, яку створюєте і бачите ви, все це у вашій голові. І не можна сказати, що самокритика — це щось стороннє і цілковито шкідливе, адже її теж створюєте саме ви.
Але іноді потрібно зупинитися і вирішити: чи настав час рухатися далі?
Автор: Юлія Гридасова, психолог, психотерапевт
